НЕБАЙДУЖІСТЬ НЕ МАЄ ЦІНИ
НЕБАЙДУЖІСТЬ НЕ МАЄ ЦІНИ
Ксенія РЕЗНИКОВА
Рік, що минув, був щедрим на знайомства з неймовірними людьми: філантропи, донори, волонтери та звичайнісінькі люди зі скромним щомісячним статком, але з неймовірним серцем. Я познайомилася з тими, хто вщент знищив шаблони про «хохляцький менталітет» та «мою хату з краю».
Що змушує українців витрачати гроші, власний час та ресурс для того, аби допомагати іншим? Що це: боротьба з вітряками, угода з совістю або перші паростки вітчизняної культури благодійності?
ДІТИ НЕ МАЮТЬ ПОМИРАТИ
Колись я займалась допомогою онкохворим діткам, ні сном ні духом не відаючи про емоційне вигорання. Маючи маленького сина, жила за принципом «чужих дітей не буває» – поки один з підопічних, Максим, хлопченя з сумною посмішкою та величезними карими очами-вишнями, не помер від нефробластоми. Йому було півтора рочки, лікарі давали доволі втішні прогнози.
Тоді я зрозуміла: щелепи канцеру міцніші за хватку найфантастичніших чудовиськ з блокбастерів і прогнозувати щось стосовно перебігу онкозахворювання неможливо. Зрозуміла – і пішла з активного волонтерства, не маючи сил для супроводження дітей протягом лікування. Збирала і передавала посилки, кошти на лікування – але поріг лікарні жодного разу не переступила.
КОЖЕН ОБИРАЄ ВЛАСНИЙ ГОРИЗОНТ
Шість років потому я потрапила до дитячого відділення Національного інституту раку. Розмальовані стіни, привітний персонал, затишний куточок з книгами, іграшками і стільцями майже як у дитячому садочку – по певних днях волонтери проводять тут майстер класи для малечі.
Це був саме такий день – п’ятниця. Всередині все захололо, і я буквально змусила себе привітатись і розтягнути губи в посмішку. Це ж просто діти. Так, бліді до прозорості, тоненькі, в масках, дехто підключений до інфузомата – але звичайнісінькі діти. Сміються, розмовляють, щось вирізають і наклеюють на картон, втомлено посміхаються мами, жартують волонтери, хтось запрошує приєднатися…
Віджартовуюсь, що «хендмейд» – то зовсім не моє й виходжу на балкон, аби вдихнути на повни груди і (не дай Богже!) не розплакатися. За мною виходить Лариса, яка влаштувала екскурсію відділенням. Я знаю її історію, тому розумію, чому вона багато років майже живе тут, вирішуючи безліч найгостріших питань як для пацієнтів, так і їхніх батьків. Розумію чому, але не можу збагнути – як.
Ларису постійно смикають: щодо боргу за ліки перед аптекою, перекладу медичного висновку, результатів МРТ, зламаної пральної машини. Вона в курсі всього, відповідає з усмішкою, але мені здається, що остання новина засмутила її.
Адже дитяче онковідділення схоже на величезний мурашник, в якому десятки людей, малих і дорослих, протягом місяців не лише проходять лікування, а й готовлять їжу на кухні, гуляють коридорами, перуть і сушать білизну. Лариса розповідає про побутові проблеми і хитає головою: якщо одна пральна машина вийшла з ладу, інша не впорається з навантаженням.
В решті решт питаю, як вона сама справляється з навантаженням, в якому живе без відпусток і вихідних майже чотирнадцять років.
Вона не має відповіді– адже нема часу замислюватися про це. Каже: люди допомагають, і щороку їх становиться більше. Допомагають ті, чиї дітки лікувалися у відділенні, і ті, хто просто хоче зробити щось корисне. Ні, люди не бояться прив’язуватися до малечі, проводити з ними час, відривати його від власної родини або роботи – адже кожен обирає власний шлях волонтера чи благодійника, та власний горизонт.
У неї – свій горизонт і свій біль. А ще – стовідсоткова впевненість в тому, що українці небайдужі, щирі на душевне тепло люди. Щоб там не казали.
СИРІТ ВРЯТУЄ НЕБАЙДУЖІСТЬ
Долучатись до благодійності можна не лише допомагаючи грошима, обладнанням або одягом. Дітки, позбавленої батьківської любові, які пережили трагедію або насильство, найбільше потребують системної психологічної реабілітації та спілкування. Так, саме спілкування з дорослими, розумними людьми. Яким цікаво проводити з ними, покинутими і морально скаліченими, час. Цікаво провести майстер-клас, висадити дерева або зібрати разом LEGO. Почитати. Поговорити. По-людські. Просто так.
Мандарини валізами, ящики солодощів та телевізор з пласким екраном, ноутбуки, селфі з посадовцями, які приїжджають традиційно під Новий рік – це норма. А відремонтувати кришу, оновити систему опалення, приєднати інтернет або найти змогу для того, щоб на якийсь час забрати дітей з лікарні та познайомити з реальним світом – ні-ні, на це ми не має часу.
Про це розповідає Оля. Гарна, розумна, з втомленими очима.
Вона працює в благодійному фонді, який системно підтримує кілька закладів для дітей, позбавлених батьківської опіки. Живе своєю справою, працюючи без вихідних і повноцінних відпусток. Власне, коли мені дали її контакт, я зателефонувала і запропонувала зустрітися… в неділю, аби поснідати разом – так ми і познайомилися. І подружилися.
Очі Олі загораються, коли вона розповідає про дітей-сиріт, які на тогорічні свята отримали не традиційні мандарини-цукерки, а справжні подарунки, про які писали в своїх листах Дідові Морозу. Капсула з ляльками LOL, мобільний телефон, велосипед і навіть величезний пакунок сардельок – Оля сміється, згадуючи про те, як три доби прожила на складі, пакуючи подарунки, але як сяяли щастям обличчя дітей, мрії яких здійснилися вперше в житті!
Після тих свят вона певний час ночувала у власній гардеробній – не витримали нерви. Але прийшла до тями і повернулася до справи: дарити надію дітям і залучати до співпраці тих, хто має бажання допомагати в цьому.
А таких людей – чимало.
Багато українців лише зараз дізнаються про те, що благодійність – не лише грошова допомога, і залюбки долучаються до цікавих проектів. Беруть участь в марафонах, флешмобах, волонтерстві. Приїжджають до дитячих будинків для того, аби влаштувати пікнік для малечі і навчити розпалювати багаття. Розповідають про професії та наочно показують, хто чим займається. Розширюють горизонти і підказують плани на майбутнє.
Така небайдужість майже не потребує грошей, але насправді не має ціни. Адже з маленького зусилля починаються великі справи, а з однієї мрії може вирости одне щасливе людське життя.
Журнал «Публічні люди»,
лютий-березень 2-3 (174) 2019
